Прозора держава: чи справді громадянин в Україні може знати, що роблять чиновники

«Все одно нічого не скажуть», «це для журналістів, а не для простих людей», «поки дочекаєшся відповіді — забудеш, що питав». Так більшість українців уявляє собі спробу дізнатися щось у держави. Тим часом законодавство про відкритість влади в Україні — одне з найпрогресивніших у регіоні, а частина інструментів працює настільки добре, що ними користуються навіть ті, хто ніколи не читав жодного закону. Розбираємо, де межа між міфами та реальністю.

Міф перший: держава сама вирішує, що показувати громадянам

Насправді навпаки. Базовий принцип українського законодавства — публічна інформація є відкритою за замовчуванням. Закритою вона може стати лише у виняткових випадках, і кожен такий випадок орган влади має обґрунтувати. Тобто не громадянин повинен пояснювати, навіщо йому документ, а розпорядник інформації — чому він не може його надати.

На практиці це означає: кошториси бюджетних установ, зарплати керівників комунальних підприємств, рішення сесій місцевих рад, протоколи тендерних комітетів, генеральні плани міст — усе це за законом має бути доступним. Якщо чогось із цього немає на сайті, його можна вимагати.

Міф другий: щоб отримати документ, потрібен юрист

Найпоширеніший інструмент — запит на публічну інформацію — не вимагає ані спеціальної форми, ані пояснення мотивів, ані навіть підпису на папері: достатньо електронного листа. Держава зобов’язана відповісти протягом п’яти робочих днів, а не «протягом місяця», як багато хто думає, плутаючи запит зі зверненням громадян.

Тут криється нюанс, через який люди часто отримують відписки: неправильно сформульований запит легко перетворити на звернення, а звернення розглядають повільніше і відповідають на нього значно розмитіше. Різницю між цими двома документами, готові формулювання та розбір типових відмов детально пояснив журналіст Юрій Волян — його матеріал варто прочитати перед тим, як надсилати свій перший запит, щоб не витратити тиждень на очікування відповіді не на те питання.

Міф третій: у відкритих даних розбираються тільки аналітики

Значна частина інформації про державу сьогодні взагалі не потребує запитів. Портал відкритих даних, система публічних закупівель, реєстр судових рішень, дані про використання бюджетних коштів — усе це відкрито для будь-кого. Так, інтерфейси не завжди дружні, але базові речі знайти нескладно: скільки коштував ремонт дороги біля вашого будинку, хто виграв тендер на харчування в школі, чи має ваш майбутній орендодавець судові спори.

Головна перевага відкритих даних — швидкість. Не треба чекати п’ять днів: відповідь можна побачити за п’ять хвилин. Головний недолік — дані іноді неповні або застарілі, і тоді запит на інформацію стає наступним логічним кроком.

Міф четвертий: один голос нічого не змінює

Електронні петиції — інструмент, який працює саме на кількості голосів, а не на статусі автора. Петиція до Президента потребує 25 тисяч підписів за три місяці, до місцевих рад — значно менше, залежно від розміру громади. Історія знає десятки прикладів, коли петиції змінювали рішення про забудову скверу, скасовували непопулярні тарифи чи змушували владу дати публічну відповідь по резонансній темі.

Ще один недооцінений механізм — громадські слухання та консультації. Формально їх проводять перед ухваленням багатьох місцевих рішень, і будь-хто з мешканців може взяти в них участь. На практиці приходить кілька людей — і саме тому голос кожного з них важить непропорційно багато.

Запитання, які ставлять найчастіше

Чи можна запитати інформацію анонімно?

Ні, у запиті потрібно вказати ім’я та контакт для відповіді. Але пояснювати, навіщо вам ця інформація, не потрібно, і розпорядник не має права відмовити через відсутність такого пояснення.

Що робити, якщо відповіли відпискою або не відповіли взагалі?

Є три шляхи: скарга керівнику органу, звернення до Уповноваженого Верховної Ради з прав людини (саме він контролює дотримання закону про доступ до інформації) та адміністративний суд. За ненадання інформації передбачена адміністративна відповідальність для посадовця, і суди регулярно стають на бік запитувачів.

Чи змінилися правила під час воєнного стану?

Закон продовжує діяти, але частина інформації — оборонного, інфраструктурного, безпекового характеру — обґрунтовано закривається. Важливо розуміти, що воєнний стан не є універсальною підставою для відмови: розпорядник має пояснити, яка саме шкода може бути завдана оприлюдненням, і чому ця шкода переважає суспільний інтерес.

Чи можна отримати документ у машиночитному форматі?

Так, у запиті можна вказати бажану форму отримання — наприклад, таблицю замість скан-копії. Розпорядник зобов’язаний надати інформацію у формі, у якій вона в нього зберігається.

Замість висновку

Відкритість держави — це не подарунок від влади, а результат того, скільки людей нею користується. Реєстри, запити, петиції, слухання — усе це мертві інструменти, поки їх не беруть до рук. Кожен запит, на який держава змушена відповісти, кожна петиція, що набирає голоси, кожен мешканець на громадських слуханнях — це маленький крок до того, щоб фраза «все одно нічого не скажуть» остаточно перейшла в розряд міфів.